Микола Кулик: «Люди мають прозріти»

До бійців, учасників АТО в суспільства - особливе ставлення. Адже це люди, які зі зброєю в руках, ризикуючи своїм життям, захищають від ворога нашу державу. Тому як тільки виникає можливість зустрітися з воїнами, стараємося розпитати в них про особливості фронтових буднів. цього разу моїм співрозмовником був Микола Кулик, до цього активний учасник столичного Майдану та активний член Старосамбірської самооборони й автомайдану.

Микола розповідав нам  дуже багато всього, подекуди навіть страшного. Поділився спогадами про те, чому поїхав на Майдан, а згодом взяв до рук зброю і поїхав на Схід захищати Україну. Та тепер про все за порядком, так, як розповідав герой.

- Після гіркого розчарування 2005-го року, - говорить Микола, - здавалося, що мене неможливо буде витягнути на жодну революцію. Подібне відчуття знайоме, певно, для багатьох людей, які доклали максимальних зусиль до «Помаранчевої революції». Після того, як мрію людей про зміни розтоптали ті, що мали шанс увійти в історію українського народу, як герої, що підняли націю з колін, я відчув розчарування. Та як би я не намагався приховати те, що болить душа за мою державу - не вийшло. 21 листопада 2013 року, - продовжує вояк, - в моїй сім´ї сталося горе. Помер батько моєї дружини Ковальчук Я.М. у віці 48-ми років. Ми з дружиною на той час чекали на доньку. Та після того, як відбулося ганебне та варварське побиття студентів на Майдані, для мене стало справою честі зробити все можливе для того, аби люди, які винні в цьому, не залишилися без покарання. І почалося… Доставки на Майдан людей, збір коштів, тиждень там - тиждень тут, дрова, продукти... Знову відчуття, що ми - велика нація, що мій народ нарешті встане з колін, що ми не повторимо помилку 2005-го року. Але січень показав, що на цей раз мирної революції не вийде. Мій народ в черговий раз довів, що «козацькому роду нема переводу». Перемога над режимом, який прийшов «надовго» далася нам не легко. Жертвами цього протистояння є ті Герої, справжні патріоти нашої держави та цвіт нації, які полягли за Україну. Ми всі важко переживали ці втрати, каже Микола, - і обіцяли собі, що не допустимо, аби ці жертви були марними. Але ейфорія тривала не довго. Хоча, здавалося, що після січневих подій та періоду з 18 до 20-го лютого, вже все погане залишилось позаду, ми отримали черговий урок. Коли дуже стрімко почали розвиватися події в Україні, - продовжує вояка, - направлені на знищення державної цілісності та суверенітету України, спочатку навіть не вірилося. Хоча я за освітою історик і знаю, що наслідком революції, як правило, стає контрреволюція, але до кінця не хотів вірити, що все що відбувається в моїй улюбленій, мирній Україні - це реальність. Коли до мене та моїх друзів почали звертатися прикордонники, щоби ми допомогли їм із обмундируванням, бо їх відправляють на південь країни, на новостворений, умовний кордон з Кримом, ми одразу ж відгукнулись. Хоча не вірилося, що це реально відбувається в Україні. Тоді ми почали їздити Європою, шукати бронежилети, кєвларові каски, форми, і т.д. Але з часом потік людей, яким необхідно було надати допомогу, з кожним днем зростав. І ми почали залучати до зборів коштів священиків, голів сільських рад, громадських активістів. В такому темпі я пропрацював до початку серпня. Повернувшись з чергової поїздки до Німеччини там купляли бронежилети з металокерамічними пластинами та вживані берци, я дізнався, що мені прийшла повістка. З радістю приїхавши на військкомат, я дізнався, що мій призов вже набрали і треба було з`явитися три дні тому, а тепер необхідно чекати наступної хвилі мобілізації. Для себе зрозумів, що піду добровольцем. Назбиравши велику вантажну машину продуктів, - пригадує Микола, - ми разом з двома активістами-волонтерами поїхали на передню лінію фронту, щоб роздати продукти хлопцям те, що найбільш вони потребували. Так ми й познайомилися з батальйоном «Шахтарськ», який тоді стояв  у Виноградному за Маріуполем. Запитавши хлопців, чи не потрібні їм добровольці та отримавши від них ствердну відповідь, пішов до них зі своїм побратимом зі Самооборони. За період служби ми встигли побувати в Іловайску, Єленівці, Волновасі, Лисичанську, Станиці Луганській, Слов´янську. Єдине, про що жалкую, що такими відважними та патріотичними людьми керують недолугі генерали, на чиїх руках кров найкращих синів України. Ще пан Микола наголосив, що для захисту прав колишніх бійців АТО ініціативною групою створено громадське обєднання «Учасники АТО Старосамбірщини».  

Контактувати можна за телефоном: 0983749386. Звичайно, кожен має право на своє бачення, свої судження тих чи інших процесів, що відбуваються в державі. І це правильно, адже саме це є найбільшим досягненням революції Гідності. На завершення розмови Микола кулик закликав: «Люди, хочеться вас попросити: не дозволяйте, щоб смерті героїв та сльози  їхніх родин були марними. Не дайте знищити нашу державу. Слава Україні!»

Ігор МАКАР, газета «Голос Прикарпаття»