Учасник бойових дій Юрій Севастюк: мені, як воїну АТО, ніхто нічого не винен

Історія прихильника «ВОЛІ» Юрія Севастюка з м. Бориспіль, що Київщині - це живий приклад того, як події в країні можуть змінити долю звичайної людини . Це історія про те, на що здатна сила волі і про те як жити далі, повернувшись із зони АТО. Про те, що тільки рух вперед робить людину щасливою. Про те, що все залежить лише від нас.

Представник «диванної сотні»

«Я типовий представник «диванної сотні», сидів перед телевізором і переживав. Я слідкував за новинами,  починаючи з грудня 2013 року. Дивився випуски на усіх каналах. Я сам ріелтор і до армії працював з нерухомістю. Але на час Євромайдану я припинив всю роботу. Декілька разів намагався взяти активну участь у революційних подіях. Але боявся і злився на себе», - так згадує Юрій початок Революції Гідності.

На той час Юрій Севастюк вже повністю відбувся як людина: дружина, донька, стабільна робота. Здавалося, що можна просто плити за течією і чогось нового в житті – годі чекати. Проте, найважливіший етап в його житті тільки починався.

Анексія Криму у березні 2014 року додала Юрію рішучості. Він добровільно став на облік до військкомату і наполягав на тому, щоб його взяли до лав Збройних Сил України. Тим часом розгортався військовий конфлікт і на Сході України.

«Це вже була реальна війна зі зброєю у руках, Тут не було місця страху. Я це розумів і усвідомлював на що я йду. Я пройшов медкомісію до Національної гвардії і знову чекав результату. На початку серпня зустрів у військкоматі свого знайомого. Ми зрештою пройшли медкомісію і потрапили в 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь». Це було восьмого серпня. Вже розпочалась антитерористична операція, вже був Іловайськ. Я опинився на посаді помічника начальника служби. Виконував низку функцій по тиловому забезпеченню батальйону», - розповідає Юрій.

Все сталося дуже швидко. Одного ранку дружина Юрія повернулася з добового чергування і дізналася, що завтра її чоловік їде.

Наприкінці серпня 2014 року його разом з побратимами відправили захищати Дебальцево. Протягом перших двох місяців у зоні АТО Юрію вдавалося переконувати дружину, що він досі на полігоні «Десна», а артилерійські залпи, які вона чує під час телефонних розмов – суто учбові.

Насправді, як каже сам Юрій, під час обстрілів він відкрив у себе феноменальну здатність до бігу на короткі дистанції. А ще зрозумів, як спорт і піклування про своє здоров’я у мирний час можуть врятувати життя на війні.

«Колись я привів до однієї з Бориспільських секцій з таеквон-до свою дочку. Тренером виявився мій колишній однокласник Дрофяк А.І. Я вирішив потренуватись, адже у юності теж займався таеквон-до. Отже, я потрапив у зону АТО вже після року тренувань. Насправді, мабуть на війні я справді осягнув усю важливість занять спортом. Елементарно: залізти у бронежилеті, з повним бойовим комплектом, зі зброєю,на вантажівку чи БТР – важко. А тут треба виконувати безліч різних рухів, що без тренувань практично неможливо. Повний комплект амуніції складає близько 25 кг додаткової ваги. А іноді треба й бігти, треба повзти. Під час обстрілів я помітив свій унікальний хист до бігу на короткі дистанції.  Під час служби я підвішував саморобні боксерські груші, аби  тримати себе в формі.», - згадує Юрій

Під Новий рік  батальйон прибув на ротацію. На той час загинули  побратимів Юрія. За місяць у Дебальцево знову почалися активні бойові дії і батальйон екстрено вирушив у зону АТО, а Юрій залишився на полігоні «Десна» - допомагати формувати підкріплення з нових бійців.  

«Я просив свого командира, тепер це заступник Держадміністрації Київської області Янченко, щоб мене узяли на фронт, але не склалося. Можливо, це врятувало мене, тому що на другий раз у нас були значно більші втрати -16  людей. Влітку 2015 року я потрапив у Попасну, тоді вже було набагато менше обстрілів. Тим не менше, місію я виконав, а потім демобілізувався», - каже Юрій Севастюк.

Я дуже мало зробив для України

За словами Юрія Севастюка, повертатися до мирного життя йому було страшно. Перш за все, тому що навкруги було безліч байдужих людей, які не переймалися подіями в зоні АТО, не збирали допомогу, не йшли у добровольці. Просто жили, неначе в Україні не було війни і не гинули люди.

«Після повернення з фронту у мене було таке відчуття, що я як сірник: щось не так і я готовий спалахнути. Але спорт загасив цю злість. Переломний момент для мене був, коли я зрозумів, що мені, як воїну АТО, ніхто нічого не винний. Я дуже мало зробив для України. Насправді, це мало, якщо порівнювати мене з тими, хто віддав життя, або отримав інвалідність. Я вдячний державі за те, що вона мені дала. Спочатку я навіть соромився користуватися правом безкоштовного проїзду. Я не є виключенням, я зробив те, що мав зробити. Після цього розуміння я почав рідше дзвонити хлопцям в АТО Я був злий на себе за це, але, насправді, це нормальний процес. Я почав розуміти людей, які стомлюються від війни», - зізнається Юрій.

Тоді ж Юрій познайомився з людьми ВОЛІ. Його жінка вирішила балотуватися від партії «ВОЛЯ» до Бориспільської міськради і Юрій допомагав дружині під час виборчої кампанії.

«Я повернувся з зони АТО у вересні 2015 року, а у жовтні розпочалися вибори до місцевих рад. Координатор партії у м. Бориспіль Сергій Лінкевич попросив мене допомогти під час передвиборчої кампанії. Насправді, я був дуже розчарований у політиці, а тут побачив нову течію - багатолідерність. Звичайно, мені були близькі проєвропейські ідеали Майдану», - ділиться Юрій.

Окрім того, в життя Юрія повернувся спорт. Він продовжив заняття техквандо і незабаром захопився настільки, що почав отримувати пояси, а згодом – здобув право бути тренером.

Спорт допоміг мені стати щасливою людиною 

«Після дембеля я відразу прийшов до спортивної зали. Прийшов просто для себе, але тренер примусив мене займатися серйозно: рухи, прийоми, акробатичні стрибки. І ти починаєш все це робити і особливо у такому віці. Тоді мені стало зрозуміло: не важливо скільки тобі років, не важливо, що про тебе думають, мені це цікаво і я буду цим займатися. Ще не пізно. Я почав брати участь у атестації і отримувати пояси. Нещодавно я отримав перший дан чорного поясу. Тепер я сам почав тренувати», - каже Юрій.

Разом з тренерською роботою у Юрія Севастюка виникла ідея відкрити власний спортивний клуб для людей, які хочуть почати заняття, незважаючи на свій вік і рівень підготовки.

«Тоді ж у мене виникла ідея винаймати в офісі у компанії, де я працюю, підвальне приміщення і зробити там спортивний зал. Мене підтримали, я облаштував невеличкий фітнес-клуб і залучив туди тренерів по фітнесу, йозі, аеробіці.  На черзі відкриття вже другого, більшого, залу. Ми хочемо показати, що займатися спортом можна почати у будь-якому віці. Нагадаю, що українці - це дуже спортивна нація! У нашому залі можна влаштовувати тренування навіть під час обідньої перерви чи посеред робочого дня. До нас стали ходити люди схожі на мене – ті хто соромляться ходити у великі клуби, але хочуть позайматися в невеликих групах або наодинці», - каже Юрій.

Найближчою ж мрією Юрія, яку він вже почав втілювати в життя, стала участь у Чемпіонаті світу серед спортивних ветеранів таеквон-до ІТФ . Наразі він активно готується до змагань і не втрачає надії зайняти призове місце. Адже твердо знає – саме спорт зробив його впевненою у собі щасливою людиною і цей досвід може надихнути інших.

«У вересні я хочу поїхати на чемпіонат світу серед спортивних ветеранів таеквон-до , що буде проходити в Італії. Моя участь у чемпіонаті може стати гарним прикладом для інших. Після цього я планую зібрати дорослу групу  і пропагувати цей вид спорту, як і будь-який інший, серед  ветеранів  АТО і серед людей свого віку. Ми хочемо зробити наш Бориспіль столицею таеквон-до.. Зараз я реалізую у спорті те, чого не зробив у юності, окрім цього, я займаюсь корисною і важливою справою. Можна з впевненістю сказати про те, що завдяки спорту я став більш щасливою людиною», - підсумовує Юрій Севастюк.