Тарас Елейко, 43 роки, волонтер, боєць Української добровольчої армії, підприємець. Учасник Товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» з 2010 року.
Колекціонує стару зброю, з якою веде реконструкції боїв. Знімається в історичних фільмах. Мрія - побудувати дитячий сиротинець на 15 дітей і мати можливість його утримувати. Одружений, має 2-х дітей.
Про його хобі. Товариство «Пам’ять» засноване у Львові 2006 року. Займаються перепохованням останків воїнів, які загинули на Львівщині під час воєн та визвольних змагань. Відтворюють історичні бої, знімають фільми. Показові бої для аудиторії проводять безкоштовно у гаях, парках, на вулицях. У повному обмундируванні проводять уроки історії в школах. Зняли ряд історичних фільмів: «Бандерівці» (2007), «Українська Повстанська Армія» (2007), «Тактика боротьби» (2007), «Війна Мирослава Симчича» (2008), «Бій за гору Маківка» (2010), «Служба безпеки ОУН: зачинені двері» (2011), «Історія однієї криївки» (2013) «УПА. Галицькі месники» (2012), «Дмитро Вітовський. Шлях до волі» (2016).
ЧАСТИНА 1. Як шукають останки воїнів.
Є люди, які шаленіють від розкопок. Запланували якось поїздку в поле, а дощ ллє без кінця. Риємо шурф (яма углибину на 1 метр і на ширину лопати, -ред.), вода його заливає. Найзавзятіший учасник усе метушиться з лопатою, бігає, копає. Ми переглядаємося, підтакуємо, але воду вичерпуємо.
Ніхто не вірить, що ми робимо це безкорисливо. Один сільський голова колись зателефонував, що знайшли останки 5-х німців. Але попросив за них кілька тисяч. «Ну ви ж теж не даром це робите і щось матимете з цього,» – каже. Тобто за мішок костей людина хоче гроші.
Чорних археологів не розумію. Насправді знахідки копійчані і не вартують пограбування могили. Кілька ґудзиків можна знайти, флягу. Ну скільки воно коштує? Адже все цінне воїн залишав, коли ішов у бій. Також із мертвого знімали навіть чоботи, бо біда в ті часи була.
Капсули зі запискою про своє ім’я, дивізію не всі носили. Були забобони: якщо візьмеш у бій, то обов'язково загинеш. Тіло одного червоноармійця ідентифікували через капсулу – Авдєєв Павло з села Ярки Воронежської області. Вдалося віднайти його сина, який після війни проживав з матір'ю в Золочеві. А з проголошенням Україною незалежності у 1991 році переїхав жити у Молдову. Приїжджав зі своїм сином у Броди, де перепоховано останки батька. Ми отримали величезне задоволення від зробленої роботи.
Переважно ховаємо у селі Червоне Золочівського району. Там є меморіальний комплекс жертв війни. Німецьке товариство із Жовкви забирає своїх воїнів у меморіальний комплекс села Потеличі Яворівського району.
На лінії Карпат найбільше останків. Це була безглузда війна (Перша світова, -ред.). Гору взяти дуже важко. Знизу солдати бігли, і їх просто клали стосами ті, хто оборонявся вгорі. Там тисячами лягали.
Кулеметник мав у шанці (окопі, -ред.) обладнаний місток. Його вбили, у якій позі він упав - долілиць зігнутий, у такій його накрило землею. По цьому можна відтворити бій.
Розпитували одну зв'язкову – пані Ганна Яринич з села Мальчиці Яворівського району. Хотіли записати з нею відео. Вона настільки законспірованою лишилася з тих часів, що починає розказувати про Тараса Чупринку, а далі – як вона тоді ішла і сусідку зустріла. Ми питаємо, як він був одягнений, а вона – що тоді якраз був похорон в селі і сонце світило. З 3-х годин відеозапису реальної інформації на хвилин 5. Жінці 86 років, а як поїхали в ліс, щоб показала, де похований повстанець, то вона так бігала між дерев, хотіла знайти його, що ми за нею ледь встигали.
ЧАСТИНА 2. Доступно розказуємо дітям історію
Сьогодні мені набагато цікавіше працювати з дітьми. З радянського часу ми повинні узяти для себе один чудовий приклад – ідеологічної пропаганди. Вона вкладалася в голови людей із першого класу. Навіть я плакав, коли потрапив у лікарню і пропустив посвячення у жовтенята. Це була трагедія для малої дитини. Саме тому спосіб мислення тих радянських людей, які сьогодні лишилися, зламати важко. Що робиться в Україні для пропаганди української історії, патріотичного виховання? Тому ми маємо цю війну.
Одягаємо спорядження, беремо зброю. Вона у нас оригінальна, стара, але бойовими набоями вже не буде стріляти ніколи – вихолощена, перероблена під холості патрони. За погодженням учителів їдемо у школу проводити урок історії. Лекції не читаємо. Розмовляємо з дітьми. Вони дивляться на стару форму і кажуть: «О, то ви «німець»?» Поясню: «Ні, у німецькій армії служили не лише німці, була ще така дивізія «Галичина». Так доступно розповідаємо.
Є у нас своя система заохочення для школярів. Отримати позитивну оцінку за знання з історії – це можливість зробити постріли. Найбільший стимул. З інструктажем і технікою безпеки, звісно. Таких, що знають добре історію України, зазвичай двоє-троє в класі. Коли ми приїжджаємо наступного разу у цю школу, діти настільки підготуються до нашого приїзду, що дозвіл постріляти отримують уже 15 учнів. Ця робота приносить величезне задоволення. Хоч більшість із нас – одружені чоловіки, підприємці, студенти, нам не шкода на це витрачати дні. Велике задоволення, коли ти зацікавив дитину вчити історію своєї країни.
Коли у Винниківську (місто Винники біля Львова, - ред.) школу я приїхав третій раз, семикласники мені почали розказувати такі архівні факти про Романа Шухевича, про які я сам нещодавно дізнався. Настільки підготувалися. Отже, я отримав результат.
Історію вивчати треба. Бо вона повторюється, і ми можемо спрогнозувати, що нас чекає. Маємо бути самодостатньою державою і не надіятися на Європу, бо вона нас завжди підводила. У ХХ столітті ми 5 разів проголошували незалежність і 5 разів її втрачали через позицію Європи.
ЧАСТИНА 3. Одяг та обмундирування для реконструкції подій
Перші автомати вирізали з дерева. Спорядження шили самі. Для легіону Січових Стрільців купляли стару швейцарську форму секонд-хенд, бо за сукном схожа. Шили за зображеннями з енциклопедії.
Одна справа – читати вам лекцію про НКВС. А інша, коли ви дивитеся відтворений історичний бій, а потім фотографуєтесь зі мною – «НКВСником». Питаю вас: «А ви знаєте, хто я?» Кажете: «Наш». Кажу, що ні, бо я у формі ворога українського народу. І тоді розповідаю вам, де, коли воювали «НКВСники», що робили в Україні. Потім хтось побачить у вас це фото зі мною, «НКВСником», і запитає, що це. А ви розкажете про бій, який бачили. Забули, в якому році він відбувся – зайдете в інтернет. Отак відбувається патріотична просвіта.
Вихідні крадемо у родини. Жінки спочатку не сприймають захоплення чоловіка. Ну куди це він їздить, ночує десь у полі, витрачає гроші на щось незрозуміле? От подруга Калина (псевдо жінки за зразком УПА, -ред.) одного разу вирішила поїхати зі своїм чоловіком на військове тренування. Коли побачила бій, нічну ватру, польову їжу, і собі пошила однострій. Разом з чоловіком у неділю ходять у церкву. Він – у райтках (штани, які заправлялися у чоботи, їх носили війскові та цивільне населення, -ред.), вишиванці, пілотці – як повстанець. Вона вбирає кабатик (гуцульська камізелька, - ред.), вишиванку, хустку, хромові чоботята часу Другої світової – як зв'язкова.
Щоб вступити у наше Товариство, треба мати бажання і любити українське. Але це праця. Треба готуватися, їхати далеко, розгортати табір, приготувати собі їсти. Це вчить до партизанського життя. Учасники «Пам'яті» готові до партизанської війни. Це захоплення, звісно, коштує великі гроші. Але є в нас і студенти. Одяг собі трохи по селах нашукають. А трохи допомагаємо їм знайти роботу і пошити спорядження.
Багнети познаходили в селах, ними люди вже кололи свиней. У німецьких гельмах (металева каска солдата, - ред.) курям їсти насипали. Військові фляги брали селяни на косовицю. З німецькими ранцями колись діти в школу ходили.
Найдешевше спорядження воїна УПА. Вони одягалися все, що мали. А зброя у них була будь-яка, трофейна. Повстанець може вдягнути стару сорочку-вишиванку, старий піджак зі сукна.
Трохи дорожче в «РККАшніка» (вояка «робочей крестианской красной армии», -ред.). Штани, чоботи, ремінь, пілотку можна купити за 100-200 гривень. Найпростіша зброя для нього – гвинтівка Мосіна, коштує 4 000 гривень, або автомат ППС – за 5 000.
Для «дивізійника» дуже дороге спорядження. Однострій – кітель, штани, шинель – 5 000 гривень. Привозимо з Німеччини, там шиють ідентично. Чоботи для німця мають бути підковані шипами – сто доларів. Гвинтівка Маузера – тисячу доларів. Автомат МР «Шмайсер» – 3 000 доларів.
Вояк російської імператорської армії має мати косоворотку та штани зі сукна, кашкета, шинель, флягу, їдунку, ремінь, чоботи, ранець та ще багато чого. Сукно для нього роблять тільки в Білорусі, треба замовити мінімум 200 метрів по ціні 30 дол. США за 1 метр. Плюс оплатити роботу майстра. Гвинтівка Мосіна, але вже «граненка» (Періоду Першої світової війни, - ред.) для нього, коштує вже 7 000 гривень.
Моя зброя Січового Стрільця – гвинтівка Манліхера з 1895 року, її ціна – 1,5 тисячі доларів. На повстанця мені треба зброю радянську чи німецьку – ППШ і ППС, на рядового «РККАшніка» – гвинтівку Мосіна, якщо відтворюю «дивізійника» – маю гвинтівку Маузера. Коли граю воїна армії УНР, повинна бути гвинтівка Мосіна-«гранена». І одностроїв маю на кожного вояка. Лише в армії УНР були «сірожупанники» і «синьожупанники», а ще чорні запорожці, гайдамаки – з «черкескою» широкою та довгою, як спідниця. Ото купив колись антикварну шафу, думав вистачить її на всю форму. А вже не влазиться.
Один ґудзик може коштувати 30 гривень. На шинель і кітель треба 24 плюс запасні. Отже, у сумі – 900 гривень лише на ґудзики. На шинель імператорської армії треба лише 4, але вони по 50 гривень один.
Розказує побратим, що дружина автомат ненароком кинула на землю. Друг кинувся:
«Та шо ти робиш? Обережно!»
Вона здивувалася: «Та, залізяка якась, подумаєш...»
«Та яка залізяка! Вона коштує 3000 доларів!»
А вона бере інший макет ідентичної зброї: «А це скільки?»
Він, розгніваний: «Півтори тисячі!»
«Ах ти, холєрник! Так от куди ідуть твої гроші. То ми на море не поїхали того року!» – нарешті дізналася жінка. І дала завдання: покласти бруківку на все подвір'я. Де хочеш, каже, бери, хоч зброю продавай.
Один чоловік обізвав нас шизофреніками. Я із ним частково погоджуюся. Бо одне з визначень шизофренії – це коли людина відсотків 10 своїх зусиль, коштів і часу витрачає на якусь примарну ідею.
ЧАСТИНА 4. Відтворення історичних боїв
Стріляємо холостими патронами, але з дула іде дим. Якщо із гармати, то там, де снаряд мав би упасти, відбувається вибух. Піротехнікою у нас займається професіонал. Один вибух обходиться від 400 гривень.
Один набій до Маузера коштує близько 9 гривень. На кулемет треба 120 набоїв. Це на 900 гривень. На реконструкцію треба, як мінімум, по одному кулемету з обох ворожих сторін.
Для Маузера вояк має 30 набоїв по 9 гривень. Для Мосіна набій коштує 6 гривень. Для ППС, ППШ – по 5 гривень. Випускають 50 набоїв за бій. 40 реконструкторів по 250 гривень – 10 тисяч у сумі.
За одну реконструкцію витрачали колись 10-30 тисяч гривень. Зараз у час війни займаємося цим рідше. Розуміємо, що гроші сьогодні ідуть в повітря в матеріальному стані. Але в майбутньому ідеологічно ми отримаємо значно більше.
Маємо кілька вантажівок, німецькі і радянські, три гармати, бронемашини.
Націоналістичною ідеєю треба заразити. Один реконструктор боїв із Центральної України колись слова українського сказати не хотів. Зараз замість «товаріщ» говорить «друже». Поїхав добровольцем ремонтувати зброю в зону АТО.
Сценарії відтворення боїв за історичними книжками пишемо по черзі, вони не повторюються, щороку переписуємо. Історики вносять виправлення. Усі свої відпустки проводжу в книжках історії. Беру різних авторів, щоб бачити різні погляди.
Проводимо по декілька репетицій. Маємо рації. Бо щоб почати рух німецької колони і її напад, треба «німців» попередити, бо вони стоять за1-2 кілометри.
Вибухи обгороджуються, щоб глядачі не підходили близько.
Героями відтворень боїв іноді бувають і діти. Адже вони були добрими розвідниками. Дитина у 7 років ішла собі дорогою, перекидала горішки з торбинки в кишеньку. Так порахувала німців і їх техніку – на кожного по одному горішку. Принесла інформацію в село.
Відтворювали якось Вовчухівську офензиву. Багато глядачів прийшло. Я – козак загону отамана Андрія Долуда, веду у бій свій рій армії УГА. Гину. Упав і лежу. Але соплю, бо біг швидко. Двоє дітей з аудиторії починають кричати до свого батька: «Тату, татоньку, забери його, бо він ще живий, він дихає, чуєш, тату!» А я від сміху ледве стримуюсь. Діти сприймають бої реалістично, маленьких не варто брати на перегляд.
Важко пережити події, коли у них «вживаєшся», коли «гине» побратим. Якось за сценарієм фільму «Історія однієї криївки» наша боївка УПА ішла в наступ. За сюжетом ці прості хлопці зі села разом відвоювали кілька років. І ось мій побратим «гине», його засипало землею. Зіграв правдиво – жодної міміки не подав. Я ж маю бігти далі у бій. Але чую, що сльози течуть, тяжко його лишати. Усе – як наяву.
Один одного називаємо по-партизанськи – через псевдо: друг Ворон, друг Німець, друг Пісня, друг Кукурудза, друг Яр, друг Кріс, друг Вуж, друг Джміль, друг Коба, друг Шугай, подруга Юся.
